На головну /
Анонси /
Корисні посилання /
Публікації /
Конференції та семінари /
Відео /
Кант і трансцендентальна філософія
Терлецький Віталій
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ ЕТИКИ І.КАНТА
Видавці і дослідники праць І.Канта вже давно відзначали, що перший етичний твір філософа "Узасаднення для метафізики звичаїв" (1785) дуже вагомий не лише для розуміння подальшої розбудови критичної моральної філософії, а й для з'ясування передісторії етичної проблематики в мисленні Канта. Особливе значення має той факт, що "Узасаднення" є взагалі першим твором, що цілковито присвячений морально-філософським питанням, тож витоки і джерела всього його змістовного багатства приступні лише через детальну і послідовну реконструкцію еволюції думки його автора.
Ще наприкінці 1765 р. Кант сповіщав Й.Г. Ламберту про свої плани незабаром видати "Метафізичні принципи практичної філософії". У листі Канта до Й.Ґ. Гердера (від 9 травня 1767р.) він повідомляє своєму колишньому учневі, що зараз працює над "метафізикою звичаїв", яка "може надати очевидні і плідні засади, а також метод" для моральної філософії. А на підставі непоодиноких листів Й.Ґ.Гамана, чия епістолярна спадщина є одним із базових джерел для відтворення історії появи багатьох Кантових творів, нам відомо, що впродовж 60-70-х рр. Кант неодноразово обдумував працю з моральної тематики. Навіть у листах до М.Герца (від 7 червня 1771р. та 21 лютого 1772 р.), де Кант повідомляє про запланований ним твір "Межі чуттєвості й розуму", що через десятиліття переріс у "Критику чистого розуму", питання етики мали бути предметом другого розділу твору. Попри фрагментарність наведених свідчень (повний перелік поданий П.Менцерем у академічному виданні творів Канта [Kant I. AA IV, S. 624–628]), доводиться визнати правоту К.Форлендера, що за такого підходу ми маємо справу із "зовнішньою історією виникнення" Узасаднення" [Kant I. Grundlegung zur Metaphysik der Sitten. Hrsg. von K.Vorländer. 5. Aufl. – Leipzig: Meiner, 1920. – S. XVII].
При зверненні ж до питання про "внутрішню історію" мислення Канта, що завершилася написанням "Узасаднення" – питання, яке залишилося без відповіді у "Вступі" К.Форлендера, – можна констатувати наявність певного усталеного погляду. В природничонаукових і метафізичних творах 50-х рр., які були написані під впливом Ляйбніце-Вольфової філософії, Кант убачав у розумі те стерно, яке має скеровувати всі чуттєві прагненні і душевні порухи. Натомість твори 60-х рр. вирізняються насамперед захопленням Канта ідеями англійських моральних філософів (Гатченсон, Шефтсбері, Г'юм), для яких "моральне почуття", яке безпосередньо визначає людину в її моральних вчинках, має самостійну цінність. Вагома роль тут належить "Дослідженню про виразність засад природної теології та моралі" (1762), з якого, проте, випливає, що Кант був не зовсім задоволений певними пунктами аналізу моральної свідомості, запропонованого британцями. Певна риса "раціоналізму" властива Канту, особливо в увиразненні поняття обов’язковості. Безперечним є, звісно, вплив Ж.-Ж.Русо на Кантове мислення, а саме у наголошенні на гідності людської природи, з чого були зроблені висновки щодо співвідношення між знанням, мораллю і релігією. Втім, у дисертації 1770 р. Кант відхиляє ідею заснування моралі на почутті і висуває програму раціонального обґрунтування звичаєвості. Певні морально-філософські імплікації можуть бути простежені включно аж до першої "Критики" (1781) [див. докл. Messer A. Kants Ethik. – Leipzig: Veit & Comp. – 1904. – S. 11–32].
Такий стандартний погляд на еволюцію етичного вчення Канта був серйозно доповнений та диференційовано видозмінений дослідження ми останніх десятиліть. З одного боку, публікація в рамках академічного видання рукописної спадщини філософа і записів слухачів його лекційних курсів стала підставою для іншої періодизації етичної думки Канта, в якій виокремлюється період виникнення самостійної позиції та період її розгортання. Завершення першого періоду припадає на вказану конкурсну працю 1762 р. З іншого боку, у виформуванні моральної теорії неабияку роль відігравали також полеміка Канта з моральною доктриною Кр. Крузіуса стосовно поняття обов'язковості, як і праця А.Баумгартена "Initia philosophiae practicae primae" (1760), яку потрібно враховувати для "розуміння конкретних змістів Кантового вчення про обов'язки" [Henrich D. Über Kants früheste Ethik // Kant-Studien. – 1963. – Bd. 54. – H. 4. – S. 422]. Таке "генетичне тлумачення" істотно розширює горизонт дослідження передісторії Кантового вчення і по-новому виявляє напружену динаміку його розвитку, що виражається, наприклад, у датуванні між 1762-1765 рр. першого формулювання категоричного імперативу: "внутрішня загальність і узгодженість волі із самою собою".
Утім, поряд із історичною реконструкцією еволюції моральної теорії Канта важливе значення зберігає систематична інтерпретація конкретних положень цієї теорії. Досить дискусійним досі залишається питання про своєрідність методу "Узасаднення". Здається, Кант недвозначно твердить наприкінці "Передмови", що він послуговується спершу" аналітичним" (розділи I-II), а потім "синтетичним" (розділ III) методом [Kant, AA IV, S. 392]. Проте при уважнішому прочитанні виявляється, що можливі принаймні два способи тлумачення цієї тези: або співвідносити вжиток поняття методу із розрізненням аналітичного і синтетичного методу "Пролегоменів" [Кант І. Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука / Пер. з нім. В. Терлецького. – К.: ППС-2002, 2005. – С. 7, 18], або, літерально сприймаючи слова" обирати шлях" (спочатку "аналітично", а потім "синтетично"), трактувати обидва поняття в "концептуально аналітичному і концептуально синтетичному сенсах" [Groundwork for the Metaphysics of Morals. Ed. by Ch. Horn and D. Schönecker. – Berlin – New York: de Gruyter, 2006. – P. 17–18].
Певно, найбільш складною дотепер залишається проблема, в який спосіб слід тлумачити ряд формул категоричного імперативу, що трапляється лише в "Узасадненні". Якщо з систематичного погляду авторитет зберігає запропоноване Г. Дж. Патоном виокремлення п'яти формул категоричного імперативу і фіксація формули автономії (III) як головної [Paton H.J. The Categorical Imperative. – Chicago: The Chicago University Press, 1948. – P. 129], то для історії філософії варта уваги рафінована інтерпретація К.Райха (1935), який вирізняє загальну формулу і три особливі формули та співвідносить формулювання останніх із тим, що Кант під час написання "Узасаднення" інтенсивно студіював твір Ціцерона "Про обов'язки", який з'явився в німецькому перекладі Кр.Гарве в 1783 р. [Reich K. Kant und die Ethik der Griechen // Reich K. Gesammelte Schriften. Hrsg. von Manfred Baum. – Hamburg: Meiner, S. 130-146]. Хоча в сучасних дослідженнях гіпотеза К.Райха піддається ревізії та критиці, але вона все ще зберігає свій інноваційний потенціал для плідного історико-філософського дослідження класичних текстів.