13 грудня 2019 року

Циба В'ячеслав

Тези доповіді "Сучасне прочитання Кантової епістемології в англосаксонському світі, що перебуває під значним впливом філософії Вільфрида Селарса" на семінарі з нагоди 250-річчя події в житті І. Канта, що спонукала до відкриття нових горизонтів філософського мислення: «Рік [17]69 надав мені велике світло» (Kant, I. AA XVIII, 69).

1. Висхідним пунктом Селарсового перетлумачення Кантової епістемології є теза про шкідливу для Кантового трансцендентального ідеалізму відсутність у ньому чіткого розмежування між концептуальними та неконцептуальними уявленнями, послідовне проведення якого лише й робить обґрунтованим принцип, згідно з яким явища є (а) лише нашими уявленнями, (б) продуктами нашої пізнавальної активності.

2. Доктрина трансцендентального ідеалізму, якщо її не реформувати, коливається, отже, між двох пасток, які можна умовно визначити як «Міф про дане» (Myth of the Given) та «Міф про взяте» (Myth of the Taken): у першому випадку неконцептуальні об’єкти буцімто надають нам підстави для суджень про них, тим самим скеровуючи концептуалізацію, у другому – ці об’єкти, навіть діючи на наші тіла, не спричиняють у нас думок в силу того, що ми вже маємо прото-думки у вигляді загальних понять, для яких предметність є своєрідним унаочненням. Ми мусимо або одержувати ззовні «змісти» для поняттєвих операцій або виконуємо їх до сприйняття в самих собі незалежно від «реального порядку речей». Натомість Селарсове бачення ґрунтується на тому, що неконцептуальне спричиняє нас до того, що ми конкретизуємо реальний порядок речей (який уже є, а не створюється нами) за допомоги тих понять, які підставово застосовуємо згідно правил ума (і цим визначаємо цей порядок як порядок справ).

3. Якщо чиста рецептивність є царина неконцептуального, яка не може давати нам уявлень про хай би який емпіричний предмет, слід припустити, що емпіричні споглядання належать сфері дії понять розсуду. Концептуальні ментальні стани Селарс ототожнює з інтенційними станами, а неконцептуальні – з неінтенційними відчуттями, які відсилають до різноманіття можливих переживань, функцією яких є дія на наші органи чуттів (зовнішнє чуття). Виходячи з того, що (А 99), «будь-яке уявлення є абсолютна єдність» неконцептуальні стани не є ще уявленнями, а передують змістам уявлень.

4. Завданням чистої рецептивності є скерування нашого коґнітивного апарату в напрямку орґанізації та упорядкування чуттєвого різноманіття за формальними правилами. Тому з протиставлення різноманіття споглядання та споглядання різноманіття Селарс доходить важливішої диференціації – між уявленнями, які оформлюються продуктивним виображенням, та тими, які становлять пасивні прото-уявлення.

5. З огляду на це, простір і час не можуть бути «формами чуттєвості» (суперечність у тім, що форма є дещо логічне, тоді як рецептивність є неконцептуальною), а є, отже, поняттями розсуду, адже саме поняття дають змогу нам опрацьовувати чуттєве різноманіття. Звідси споглядання слід вважати властиво видом думки, який стосується змістів безпосередньої фактичності речей, на противагу поняттям, котрі опосередковують для нас класи можливих речей (явища та речі Селарс розглядає феноменологічно, що дає йому право кажучи про речі, мати на увазі явища, і навспак). Як концептуальне уявлення споглядання має стосунок до синґулярних об’єктів, які постачаються для всякого судження. У цьому сенсі споглядання так само є знанням (cognitio), попри те, що це знання є неповним і потребує подальших поняттєвих операцій.

6. З розрізнення між концептуальним і неконцептуальним в емпіричному пізнанні Селарс постулює іншу відмінність: між поняттєвим порядком свідомості та реальним порядком речей. Кореляцією між ними зумовлюється зображування (picturing) як основа сприйняттєвого пізнання, комплексна маширенія якого передбачає чинність структури, що є ізоморфна (у Вітґенштайновому сенсі ізоморфності станів справ логічним правилам) мовленнєвому опосередкуванню мислення. Цю симетрію та моделі її вираження Селарс охоплює в терміні «трансцендентальна лінґвістика», що її так само бракувало Кантовому вченню про судження та утворювало лакуну для відношення між мовленням і мисленням (Показово, що в цьому сенсі Кант був, відповідно до Селарсового словника «Емпіризму та філософії ума», нетиповим «райліанцем»).

7. Розв’язати цю трудність покликана Селарсова інтенсіональна семантика. Семантичні правила повідомляють нам способи застосування понять щодо неконцептуальних елементів. Ми або судимо про предметність інференційно (у рамках суб’єктно-предикатних суджень) або схоплюємо його неінференційно ( у рамках референційних синґулярних твердженнях, де наявні лише суб’єктно-предикатні терми). Так, не кожне емпіричне речення містить предикат, ми можемо іменувати об’єкти поза визначеними дескрипціями. Скажімо, речення «Петро є голодним» не описує властивостей особи на ім’я Петро, а констатує, що «є голодним» вказує на об’єкт Петро в даний момент часу.

8. Селарс пропонує розуміти правила розсуду/ума як формально-матеріальні принципи висновування двох типів: зображувальні (стосуються реального порядку речей) та семантичні (стосуються простору підстав або умов можливості наших суджень). При цьому між обома сферами та типами правиловідповідної активності діє узгодженість завдяки поняттям аналогів (analogical counterparts), таким само чином, як вона існує між інтенсіоналом та екстенсіоналом.

9. Модель Селарсового прочитання трансцендентальної філософії вимагає відмови від вчення про синтетичне апріорі як незмінну, унітарну й вичерпну концептуальну систему на користь її тлумачення як необхідної та універсальної, але не незмінної.